Багато-багато років тому в глибоких лісових ха­щах жило братство старих монахів, таких старих, що деякі з них уже стояли одною ногою в передпокої неба. Але їхні серця залишалися молодими і гарячими в служінні Божому, а їх любов була така палка, що похвальні і вдячні гімни, які вони співали, лунали все вище. Чим більше роки згинали їх плечі, а голови покривала сивина, тим радісніший спів було чути здалеку, і тим більше людей зупинялися з подивом:
— Чого ж так тішаться шановні брати, адже взагалі не мають причин для радості?
Дійсно, те, що говорили люди, було правдою. Шановні брати не мали нічого з того, що надає при­вабливості земному життю. Мешкали вони в лісі у потрісканій скинії, щілини якої служили їм вікнами,
а єдиною розкішшю були дерев'яні двері, поставлені одної зимової ночі перед входом чиїмись невідомими руками, — може, ангелом? (Тоді дув північний вітер, злий, мов сам диявол, а поблизу було чути завивання вовків.)
Монахи подякували Богові за двері і тішилися, що тепер мають те, що можна відчинити, коли, напри­клад, хтось заблукає і буде шукати притулку. Двері приносили їм таку ж радість, як і сонце, чиста вода, ясний місяць. Старі монахи виспівували свою вдяч­ність далеко-далеко в глибині лісу. Однак, оскільки були лише людьми, та ще й у похилому віці, тембр їх голосів гіршав, а озлобленому світові почали пере­шкоджати похвальні пісні, бо порушували його приєм­ність, достаток і радість.
Коли ці брати, врешті, припинять, — злословили ліниві, — бо будять нас зі сну.
Шкодить апетиту, — скаржилися ненажери.
Це немов похоронний дзвін, — говорили злочинці.
Цей скрип просто пробирає до мозку кісток, — говорили безбожники.
Навіть якщо не пронизує, однак фальшивлять страшенно, змилуйся Боже, — думали інші.
І це, на жаль, була єдина правда в усій цій балака­нині. Прекрасні старці фальшивили немилосердно. Напевно, знаходили для себе якесь виправдання. Деякі з них недочували і, побоюючись, що можуть не встигнути за іншими, завжди на кілька тактів забігали вперед. Інші, вже впродовж багатьох років, не могли визначити, який у них голос — тенор, баритон, чи бас, отож кожен співав, як міг. Крім того, був ще
один брат, котрий видобував з горла тільки один низький тон і з ентузіазмом вставляв його всюди, куди тільки міг.
Шановний брат Лаврентій гуде, немов ґедзь, — вже віддавна скаржився соловейко в лісі.
А брат Боніфатій ні на гріш не має слуху, — вставляв дрізд.
Це виття, — повторював поважний снігур.
І птахи, до котрих колись промовляв святий Фран-циск, ховали свої голівки під крила, щоб не чути пісень, які лунали в лісі і прославляли Бога.
Монахи швидко зрозуміли красномовне мовчання птахів. Воно вразило їх сильніше, ніж голосні закиди людей. Незважаючи на це, вони не переставали з усією покорою хвалити Бога за допомогою тих скром­них засобів, які мали в своєму розпорядженні.
Надійшло Різдво. Увесь ліс виглядав як одна біла каплиця, в якій зимове сонце променилося ясними зірочками свічок на повислих бурульках. У той свят­вечір брати молилися до пізньої ночі, а коли встали, щоб почати співати, хтось постукав у двері.
— Увійдіть, будь ласка! — запросили брати хором
і відчинили двері. На порозі стояв замерзлий молодий
чоловік, він просив хліба і притулку. Брати прийняли
його так, немов приймали посланця Божого.
Молодик скуштував усе, чим його пригощали, їв усе, що можна було їсти, і дякував їм за врятоване життя. Розповів, як він, молодий співак, мусив тікати темною морозною ніччю з князівського палацу, аби укритися від переслідування ворогів, котрі заздрили прихильності князя до нього.
Співак, справжній співак серед нас, — тішилися добрі брати.
От, нарешті, буде всеношна! — радів брат Лав-рентій. — Всі змушені будуть слухати.
Так і сталося. Хлопець співав так, як ще ніколи не співали в цьому лісі, так чудово, що луки, поля і села перетворилися на слух. Жоден з братів не розімкнув уста того вечора. В глибокому зосередженні поскладали руки, і сльози зворушення спливали по їх зморшкуватих обличчях.
Небо теж ніби наблизилось до них, щоб слухати цей прекрасний спів у Різдвяну ніч. Від усього серця монахи поблагословили молодого співака, а той був так цим зворушений, що вирішив ще на один день залишитися і піти разом з ними до каплиці в селі.
Ще не розвиднілося, як вони вирушили на ран­кову Службу Божу. Із темряви з'являлися, мов при­види, постаті селян, котрі поспішали зі своїх сіл до каплиці.
Коли ченці хотіли відчинити двері до каплиці, їх обличчя освітило ясне, немов блискавиця, світло. Було воно таке яскраве, що в першу хвилину мусили, замружити, очі. В ясній величі перед ними стояв ангел, і коли, нарешті, ченці вже змогли дивитися, вони помітили його дуже сумний погляд.
~ Що сталося з шановними братами, — лагідно запитав, — що в ніч Різдва ми залишилися без вашого прекрасного співу?
Великий, осяйний ангел кілька разів мусив повторити своє питання, перш ніж брати зрозуміли, що воно звернене до них,
Ми — і прекрасний спів! Брате небесний, пере­прошуємо, але хіба йдеться про нас? Ми фальшуємо, це всім відомо, — відповіли йому злагодженим хором.
Я гуду, мов ґедзь, — поскаржився брат Лаврентій.
А я не маю слуху, — сказав брат Боніфатій.
— А в мене пропадає голос, — зітхнув третій.
Ангел похитав головою.
Ми там, нагорі, чуємо тільки прекрасний хвалебний гімн, що долинає з глибини ваших сердець, а вчо­рашнього благословенного вечора лишилися без нього.
За нас співав співак, обдарований великим та­лантом. Хіба не чути було його чудового співу?
Ні, — мовив замислено ангел, — навіть найчу­довіший голос не долине до нас, якщо не забуде про себе і не буде натхнений Божою любов'ю.
Ангел зник, усі стали на коліна на порозі каплиці, а співак, котрий нічого не бачив і не чув, лише помітив зворушення монахів, попросив, щоб йому розповіли, що сталося, — а почувши, опустив голову.
— Моліться за мене, преподобні брати, щоб мій
голос також одного дня сподобився знайти дорогу
до неба, ~ попросив шанобливо і відійшов на самоту,
щоб служити тільки Богові, в покорі і любові.
А співочі ченці аж до смерті співали свої гімни, які величали Бога. Останній з них, брат Лаврентій, ще співав на смертному ложі своїм чудовим тоном:
~ Нехай буде благословенний Господь, котрий ласкаво схиляється над кожною піснею, що лине від чистого серця із доброї волі. Амінь.

Гелена Галушка

Источник информации Просмотров: 71 Автор: admin 3 ноября 2008 Комментарии (1)